Принижені та зневажені
Частина 2: Що сталося зі старою доброю українською політикою „балансування?”
На жаль, мені здається, сьогодні Україна не має власної, незалежної, обґрунтованої відповіді ні на що, вона не змогла розробити жодної життєздатної концепції або навіть “контрконцепції” за останні тридцять років ні в політиці, ні в енергетиці, ні стосовно так званого питання „етнічного походження” (нагадаю: стаття Путіна від 12 липня 2021 року „Про російсько-українську історичну єдність” і відповідь Дмитра Кулеби в Foreign Affairs — я обговорювала цю тему в першій частині свого аналізу, названій „Геополітична приреченість”).
Я переконана, що якби Київ розробив такі концепції в останні десятиліття і, можливо, мав би додаткові альтернативні відповіді, країні, безумовно, було б легше впоратися з нахабством великих держав (як східних, так і західних), і, можливо, уникнути такої потворної несправедливості, як угода між США і Німеччиною про Північний поток-2 (ПП-2). Я впевнена, що з допомогою наявності таких стратегічних принципів, Україні безумовно було б легше маневрувати в міжнародному просторі.
Так, маневрувати, тобто братися за стару добру „балансуючу” політику — ту здатність, завдяки якій Україна десятиліттями могла проводити більш-менш успішну зовнішню політику, але яка останнім часом, здається, загубилася.
Отже, надалі подивімся українську політику „балансування”.
Політика „балансування”, або стратегічне маневрування, як правило має конкретну причину і конкретну мету. Вона зазвичай продиктована зовнішніми факторами. Країна, яка використовує цей політичний інструмент, прагне якомога ефективніше задовольнити вимогам двох протилежних сторін і, на додаток до бажання заспокоїти кожного партнера, досягти конкретної зовнішньополітичної мети з допомогою цієї політики.
На мій погляд, так було і у випадку незалежної України, і все це успішно працювало досить довгий час. Починаючи з другої половини 1990-х років, принаймні протягом років десяти, у зовнішній політиці Києва домінувало прагнення досягти стратегічних цілей через багатовекторність.
Період „продуктивного” маневрування тривав близько 10–15 років, починаючи з другої половини 1990-х років, але пізніше він змінився епохою „порожнього” балансування, коли маневрування більше не мало ніякої конкретної мети, а Київ просто жив на гроші, які з’являлися в держбюджеті завдяки цій політики. Значить, країна отримувала доходи від цієї політики, і ці кошти дозволили задовольнити різні потреби свого багатонаціонального населення. Тут слід зазначити, що політика щодо національних меншин також була частиною політики балансування — суть полягала в тому, щоб задовольнити кожен з меншин певною мірою. Дискримінація за національністю не допускалася, ніхто не піддавався переслідуванню. (Золоті часи!)
* * *
Багатовекторність досить довго виправдовувався на практиці, тому що всі знали, що Київ намагався знайти рівновагу між партнерами, не провокуючи жодного з них. Це заспокоювало кожного актора, і приносило передбачуваність і стабільність у відносинах.
Ознаки майбутнього припинення багатовекторної зовнішньої політики України, позначилися у зв’язку з подіями у Грузії в 2008 році. Поворотним моментом тоді виявилося те, що НАТО підійшло занадто близько до сфери інтересів Москви. А у 2014 році, на Майдані, ЄС занадто близько підібрався до українців віянням змін в орієнтації країни — можливістю для українців зробити „європейський вибір”, що був неприйнятним тодішнім проросійським урядом і його прихильникам у Кремлі. (Люди, без сумніву, не хотіли самого ЄС зі своїми численними установами, вони просто жадали доступу до реальних або бажаних можливостей, пропонованих Європейським Союзом (таким як вільне пересування осіб, безліч можливостей для роботи і т.д.), а не ймовірного російського повороту проросійського Януковича.)
Після окупації Криму і ескалації ситуації на Донбасі українське керівництво зробило повний переворот у бік США, в основному, апелюючи до їх фінансової підтримки. Я вважаю, що з президентством Трампа хмари зібралися над Україною. Із Байденим ця небезпека, здавалося, минула, принаймні, за деякий час можна було цього сподіватися.
У деяких вчинках Зеленського, коли він почав приймати на себе зобов’язання заради обох напрямків, здалися ознаки того, що радники президента (серед яких, очевидно, є чимало проамериканських і прокремлівських осіб), напевно намагалися умовити главу держави на застосування випробуваної політики „балансування”. Але всьому свій час: це вже не 2000-і роки, і актори не задовольняються пустими обіцянками, слід було б, хоча б трошки, витончувати методи. Правила гри також змінилися, але актора і коміка Зеленського не повідомили про це.
Таким чином, не дивно, що паралельно з тим як Зеленський пообіцяв Заходу „деолігархізацію” (що в Україні практично є „місією нездійсненною”) і розмовляв з главою Кремля по телефону, США, Німеччина і Росія уклали угоду про „Північний потік-2”, залагодивши старі суперечки.
Після всього цього у України не залишилося іншого вибору, як дратуватися неясністю формулювань спільної німецько-американської заяви про російський газ, який може використати в якості політичної зброї, і задавати питання, що робити далі, і наскільки серйозно слід ставитися в майбутньому до гарантій безпеки, наданих цими обманливим
Leave a Reply