Джин вирвався з пляшки

Відродження українського радикалізму

Як миролюбна людина, оцінити і прокоментувати російську військову операцію, розпочату після заяви президента Росії Володимира Путіна про визнання «Л/ДНР» як незалежні держави можу тільки негативно. Я в жаху спостерігаю, як російські військові (т. зв. миротворці) перетинають кордони моєї батьківщини. Як з’ясувалося, це був тільки початок повномасштабного вторгнення, розпочатого з метою “демілітаризації і денацифікації України”. Виправдовувати РФ не хочу і не буду. Люди, які шукають притулку на станціях метро під час повітряних атак… Наступальні дії по всій Україні і руйнування цивільної інфраструктури… Ніщо і ніхто не може цього пояснити. Це непростимо. У той же час, крім російської військової агресії, або, точніше, паралельно з нею, мене все більше і більше турбує можливість того, що розвиток ситуації в Україні так чи інакше буде розвиватися в напрямку відродження політичного екстремізму.

Абсолютно не розділяючи ідею Путіна про “денацифікацію” України, я вважаю, що, як правило, Україні властиві крайні погляди, і екстремістські рішення зовсім не чужі політичній еліті. Другим словом, іноді як ті, хто прагне до влади, так і правлячі політичні актори, готові підпорядкувати всі короткостроковим політичним цілям опортунізму, включаючи не тільки політичну розсудливість, але навіть і честь. Хоча у мене мурашки по шкірі від однієї думки про них, організація під назвою УПА, яка хотіла діяти від імені регулярної армії, і Степан Бандера повинні бути згадані в цьому контексті як горезвісні актори 40-х років минулого століття.

Хоча минуло понад вісімдесят років, ті ж самі нехороші почуття прокрадаються мені в душу і голову, на тлі агресії РФ, коли думаю про Нацкорпус і організовані цим рухом штаби оборони. Спостерігаючи за розвитком ситуації, я з розчаруванням констатувала, що радикалістські тенденції в країні посилювалися вже одним лише поширенням інформації про можливість повномасштабного нападу Росії на Україну.

Аж до початку ескалації кризи між Росією і Україною популярність найбільшої націоналістичної політичної групи Андрія Білецького під назвою Національний корпус була стабільно середньою, а в деяких регіонах навіть незначною. Ця праворадикальна організація по всій країні залучила кілька десятків тисяч людей. Це була лише одна з численних ультраправих організацій, таких як Правий сектор та інші. Джина радикалізму тоді ще вдалося тримати в пляшці, хоча іноді його навмисно випускали з політичних причин, таким як організація демонстрацій проти Петра Порошенка та етнічних меншин.

На порозі можливого нападу Росії на Україну ситуація змінилася. Той факт, що київське керівництво ігнорувало як загрозу війни, так і необхідність підготовки людей до самооборони, призвів до швидкого зростання популярності націоналістичних організацій, у тому числі напіввійськових. Таким чином, паралельно з появою масового попиту на самооборону з боку населення, дух національного радикалізму був випущений з пляшки українською владою, мотивованою чисто політичними цілями.

Через деякий час так звані “штаби оборони”, організовані рухом Білецького стали залучати все більше і більше людей в т. зв. “вишколи”, що означає свого роду військові училища. Крім організації навчань-інструктажів, в регіонах вони де факто будують тероборону на волонтерських засадах. Слід зазначити, що все це відбувається відповідно до Закону України “Про основи національного спротиву”… Своєю кампанією “Не панікуй! Приготуйся!” вони залучали багато народу, причому симпатія виборців до них значно зросла. На жаль, ця тенденція супроводжується тим фактом, що в дусі згаданого радикалізму поширюються коментарі, що пропагують такі ключові послання, як “потрібно відроджувати УПА!”, “Слава Бандері!”, “Майбутнє України — це націоналізм!”, або “навіть поляки тепер можуть забрати свій Лемберг!”

Проте, в порівнянні з подібними коментарями я вважаю набагато більш небезпечним те, що ці націоналісти, схоже, дійсно завоювали серця українців. У ситуації, коли найважливіше було б сконцентруватися на тому, як уникнути насильства, яке, до речі, благотворно було б прокламувати як всеукраїнський інтерес, то влада дозволила Нацкорпусу і “Штабам оборони” повернутися до найгірших традицій української “самооборони”, а також до воєнної риторики. Було оголошено про приєднання сил територіальної оборони до Збройних сил України. Вони передають автомати в руки цивільних осіб, щоб захистити свої будинки. Для мене це так само непростиме, як і агресія Росії.

Ситуація, що склалася, загрожує і тим, що радикалів, які залишилися єдиною силою, зацікавлені у виживанні Зеленського, впускають або вони самі можуть увірватися у вищу лігу української політики. Якщо за допомогою західної зброї і санкцій Україні вдасться зупинити російське вторгнення, зовсім нові політичні обставини можуть скластися.

Після того, як радикалізм на вулиці стає повсякденним, такі ж екстремістські погляди і вчинки очікуються і у верхівці влади, адже це загальновідомо, що з вулиці радикалізму немає виходу — це вулиця з одностороннім рухом. Це дуже добре відомо і нашим політикам, так само як і факт, що у разі відсутності результатів, а також для того, щоб швидко домогтися успіхів, вся енергія і розчарування націонал-радикалів скоро можуть бути спрямовані проти етнічних меншин.

Ось чому я щиро турбуюся про національні меншини України, у тому числі, в першу чергу, про російськомовних на південному сході і по всій Україні, а також про представників інших меншин як у Києві, так і в Західній Україні. У хаотичній ситуації, яка зараз складається в Україні на наших очах, я дійсно боюся, що ці громади зіткнуться з подвійною небезпекою.