Реформа законодавства про нацменшини була одна з найважливіших блоків реформ, виконання яких Євросоюз визначив як умову того, що статус кандидата України збережеться. За різними оцінками, цю вимогу записали виключно для заспокоєння Угорщини, щоб вона, незадоволена з політикою України щодо нацменшин не блокувала процедуру надання Україні статусу кандидата на вступ до Євросоюз, щоб якомога швидше прийняти рішення, щоб Брюссель міг послатися на нього як одностайна європейська позиція. (Дозвольте мені нагадати, що це саме єдність здавалося, була у центрі уваги в ході затвердження останніх пакетів санкцій, до такої мірі, що ЄС був готовий застосувати винятки, для досягнення цієї мети.
Факт, що Україна зобов’язана поважати права нацменшин, дійсно вартий похвали, але просто чудово, що коли мова йде про нацменшини, ЄС висловлює занепокоєність нацменшиною чисельністю близько 130 тис чол. (довоєнні дані, що показують кількість людей угорської національності в Україні), причому ні слів не втрачає тому питанні, як можна було б поліпшити умови життя тих кількох мільйонів корінних росіян, які проживають в Україні. Я розумію, що в світлі війни це питання може виявитися невирішуваним, але в разі, якщо ЄС навіть не вимагатиме від Києва надати права російській спільноті, це явно сигналізує початок похмурої епохи в Україні. Якщо основні етнічні права не будуть гарантовані найбільшій етнічній громаді України, які перспективи можуть бути у інших етнічних груп, чисельність яких набагато менша? З позиції меншості я ставлю питання: на які права і захист поляки, угорці, румуни, болгари, тощо можуть сподіватися в післявоєнній реальності України?
Останнім часом в Україні було заборонено кілька російських телеканалів, крім того, в список заборонених “товарів” потрапила і російська музика в цілому. Розумієте, що там відбувається? Чесно кажучи, такі заходи мені зовсім не зрозумілі. Чи відповідає це статусу кандидата і сумісно з основоположними принципами ЄС…? Відбити голову статуї культового українського поета Тараса Шевченка в рамках т.зв. російської спецоперації в Україні, пошкодити польські меморіали, або облити пам’ятник національному поетові угорців Петефі червоною фарбою — яка різниця? (Такі інциденти нерідко бували в областях довоєнної України, населених польськими та угорськими етнічними групами — це є Львівщина та Закарпаття.) Кожна з описаних вище дій є надзвичайно радикальною, і спрямована на знищення субстанції цих націй, а саме їхньої культурної ідентичності і культурних засад.
Я переконана, що в довгостроковій перспективі, кандидатура України на вступ до ЄС, не призведе до суттєвих змін у позиції України щодо етнічних прав і можливостей для дій у внутрішній політиці і в зовнішніх справах взагалі, включаючи, серед іншого, загальну демократизацію. Взяти, наприклад Туреччину, яка отримала статус кандидата у 1999 році. Чи вніс цей факт будь-які зміни до архітектури держави або на палітру антидемократичних інструментів, що застосовуються турецькою владою? Мені важко це повірити.
Точно так само і в Україні, я думаю, немає реального шансу на демократизацію, яка могла б забезпечити відповідні умови для зміцнення прав нацменшин. Я вважала б обнадійливим прогресом, якщо Україна, в рамках структурних реформ, була б готова до модифікації в існуючій системі т.зв. корінних народів, але я не бачу жодних шансів на такий розвиток подій. (З чисто політичних причин, кримські татари і поляки названі серед корінного населення України, в той час як росіяни і угорці, також з політичних міркувань, не включені.)
Коли Київ зрозуміє, що крім корінних українців, Україна складається із значних і впливових національних меншин, і буде готовий зобов’язатися до гармонізації відповідних законів з європейськими нормами і стандартами, системні реформи будуть потрібні, починаючи з поправок в існуючі закони, включаючи Закон про освіту, про державну мову, про громадянство і так далі.
Але на даний момент ми повинні мати на увазі, що Україна перебуває у стані війни, і необхідність довгострокового врегулювання етнічних прав, ймовірно, не буде найважливішим завданням перед владою. Навіть, навпаки, Київ дивиться на порушення прав нацменшин в якості політичного інструменту до тих пір, поки воно гарантує, як мінімум, одноденний успіх, про що свідчить безумний і короткозорий крок заборони російської музики в Україні.
Коли Євросоюз визнає, що Київ, під приводом вирішення проблеми нацменшин, включаючи їхній захист, робить такі кроки, Брюссель повинен негайно послати попередження Києву про те, що такі вчинки нікуди не приведуть, і у відсутності справжніх реформ Україна може бути позбавлена кандидатури в ЄС.
Leave a Reply